Join the new world

...ти ж сама знаєш, що це все дарма.
Вона знала. Вона стояла тут, на перилах залізничного мосту уже три дні і бажання звідти злазити у її позі не спостерігалось. Її впертість воістину була феєричною, але вона не могла зрівнятися з моєю. Я сидів унизу, склавши ноги і милувався її поставою, її усмішкою, її поглядом, який зараз благально був направлений у небо. Небо Нового Світу, з якого поглядали досить дивні персонажі, які до того ж взагалі не розуміють кирилиці...

...того сонячного ранку вона мене знову розбудила. Її посмішка у поєднанні з відсутністю на небі жодної хмаринки розігнали мою ранкову злість і вкинули разом з нею у дивну круговерть подій. Ми каталися по мокрій від роси траві, голосно сміялися, лякаючи коників стрибунців, які ще не встигли прокинутись після довгих нічних серенад, лежачи горілиць дивилися на блакитне небо, намагаючись знайти хоч одну хмаринку, і не знаходячи дивилися одне одному у вічі, шукаючи щось там. Щось таке, чого не знайдеш ніде і ніколи, тільки отак і тільки тут, на краю світу, на краю реальності.
- Хочеш, я покажу тобі Інший Світ?
Ясно що я погодився...

...її бажання померти виникло раптово. Якось навіть несподівано з якогось боку. А можливо я просто нічого не помічав. Хоча мусив би, стільки разів заглядаючи у бездонну прірву її очей, стільки разів відгадуючи її думки, до того, як вони потрапляли у її буйну голівку, стільки разів спостерігаючи цю дивну посмішку, яка зникала до того, як з'явилася, тим не менше вкидаючи мене мало не в транс і яку напевне ніхто крім мене і не помічав. Я мусив би взнати про це першим, але як завжди все трапилось кардинально навпаки. Я побачив її саме тут і саме в такому стані. Три дні тому. І три дні ми змагалися у впертості на цьому мосту, який вже напевне і сам втомився від моїх слів, і виглядав аж занадто червоним у променях вечірнього сонця. Вона не здавалась...

-Розумієш, це зовсім інше. Це просто нова реальність. Там все краще, там всі люди... Ну розумієш, там немає злочинності, там немає вбивств, навіть війни там - моральні, туди не пускають дітей і хворих і не чіпають цивільного населення. Розумієш?
Я не розумів. Але вірив кожному її слову, ловив кожен її подих. Коли вона так захоплено розповідала про цей світ, вона розквітала на очах, випромінюючи саме ту невловиму посмішку, яку я так обожнював. Я вирвав фіалку і причепив їй на волосся. Задав кілька запитань, щоб вона продовжувала говорити і занурився у криницю її очей, намагаючись дістатися дна, якого там просто не було. Я незворотно тонув , а вона закінчувала розповідь про відсутність безробіття і можливість знайти справу по духу для кожного, ким би він не був по натурі - філософом чи диктатором. Вона була прекрасна...

Настала ніч. Я витягнув сухий окраєць і занурив у нього зуби. Я повинен їсти, інакше мене звільнять. Без грошей я не зможу робити того, що я роблю зараз. Вона гордо терпіла голод, правда губи чомусь за цю ніч трошки сильніше посиніли. Нічого, це пройде. Я посміхнувся і засунув руку в кишеню. Там лежала ще пачка подарунків. Рівно до рівня А. Цю позначку я вигадав сам. Мені треба було якось скорочувати у наших з нею розмовах. А розмовляли ми з нею майже цілодобово. За виключенням невеликих перерв на мою роботу і деколи війну. Я купляв спочатку хліб і їй, гарні французькі багети, на всі свої гроші, але вона безжалісно викидала їх прямо на вулицю, де на них накидалися зграї воронів, які у цьому світі мали чомусь вогненно жовте забарвлення. Рівень А - це рівень, з яким її не пустять воювати. Я не міг цього допустити. У мене не вистачало грошей на те, щоб піднімати їй здоров'я після бою. Але я був впертий. Як і вона.

Спочатку все було добре, у новому світі нас прийняли як своїх, дали роботу, показали всі можливості для саморозвитку. Вона була щаслива, а я був поруч з нею. Цього мені було більш ніж достатньо. Ми впевнено йшли по житті разом, поки одного разу я не побачив у неї на обличчі чогось нового. Вона прийшла з роботи, на автоматі мене обняла, перелистала пресу і сіла біля вікна. Цей вираз я бачив уперше. Пізніше я зрозумів - це нудьга. Непереборна і незворотня, вона охопила мою дівчинку, як охоплювала більшість населення цього світу. І почалася боротьба. Ми ходили на дружні дискусії про політику, економіку і бебі-буми, ми змагалися у кількості підписчиків газети, ми воювали за різні сторони і у різних країнах, але вираз, який одного разу зявився уже не зник. Нудьга наростала і наростала, поки одного ранку я не побачив її тут...

Я пробував спочатку її відмовити. Я носив їй подарунки, я розпалював суперечки у її газеті, я агітував за неї у конгрес, але її впертість була врівень з моєю, я вже казав. Це тривало три дні. Три дні, які злились в один, три дні, в які я дивися на неї, а вона у небо, три дні, які запамятають хіба що вантажівки, які безперервно гуділи унизу, зливаючись у одну колону, яка рухалась у пошуках чогось, схожого на щастя, навіть у вигляді дешевшого зерна, кудись на схід, звідки до нас приходить сонце і хмари, які це сонце закривають.

Я мав зрозуміти. І мав подумати. Але вона завжди була розумніша і спритніша. А я дивився виключно на неї, не помічаючи маленького дроїда, який крутився біля її ніг. На третій день він розігнався і з тріском всадився у одну з вантажівок. Почався затор, запахло бензином і дешевим мастилом. Я досі не розумів, я не міг усвідомити що сталося, поки з небес не спустилася дивна істота з величезним молотом у руках. Дійшло до мене що відбувається тільки хвилиною пізніше, коли чорна машина уже мчала її у відомому всім напрямку, до казематів з скляними банками і мовчазними поглядами. Я думав я цього не переживу. Так і сталось.

Власне у вигадливості вона таки мені поступалася. У цьому я черговий раз переконався, коли для того, на що їй потребувалося кілька днів я потратив кілька хвилин. Одна стаття у топовій газеті із достойним заголовком і FP якраз стільки скільки треба. Мене поставили навпроти неї. Це напевне помста чи що...

Я відірвав погляд від монітора. Вона сиділа збоку і сміялась. Вона перемогла. Як завжди, як в принципі і як повинно бути напевне. Я не був злий, вся гіркота від поразки разом відійшла на якийсь третій план, коли я побачив її посмішку. Вона знову щось задумала, подумав я. І результат не примусив себе довго чекати...