Як я до армії ходив..ч.1

Day 3,702, 14:05 • Published in Ukraine Portugal • by Sucateir2

Доброго часу доби усім хто сидить в клікабельній нашій і не знає чим сі зайняти.

Невеличкий пролог.

Для ваших очей буде представлена моя історія з власного життя про строкову службу в українській армії зразка 2015-2016 років.
Цикл буде складатись з декількох статтей, скільки точно ще не знаю, але всі вони будуть підписані і ви самі зможете дізнатись коли вже кінець.
По суті це спогади, видуманого немає нічого.
Попереджаю одразу, сама армія як і служба в ній, буде показана моїми очима, так як було в мене з її плюсами а головне мінусами.
Отож читаємо, коментуємо, сміємось та згадуєммо себе під час служби, якщо така мала місце.

Поїхали.

У даному випуску буде історія про вручення повістки, проходження комісії та перші враження від армії.


"Хто в армії служив - той в цирку не сміється" (Всі, хто відслужив)

2015р.
Отож...Армія..як багато в цьому слові буденного сенсу. Хтось говорячи це слово згадує безсонні ночі в нарядах, хтось великий плац і стоптані до крові п`ятки, хтось крики старшини, а хтось, як я – суцільний емоційний вибух після кожної проведеної миті у великій «сім`ї» під назвою армія.
Мало сказати «я служив у армії»…бо цих сказаних слів буде замало для тих людей які там не були, мало і сказати «я відслужив…» бо це ще менше. Я ж вам спробую розказати як я проводив свій час і які цікаві ситуації були у мене за рік моєї служби.

Вручення
А все почалось напевне з того моменту коли мені перший раз прийшла повістка з РВК на проходження загальної лікарської комісії. Повістку мені принесла худенька жіночка у сірому піджаку і окулярах з купою бумажок в лівій руці. Отримавши повістку і розписавшись за неї стало якось ніяково по собі, типу «яка на**й армія..» в голові крутилось дві думки: йти або не йти, але все вирішилось через 3.5 секунди і я вирішив що піду служити. Коли принесли повістку вдома окрім мене була ще мама, яка, я впевнений, була не менше мене шокована цією ситуацією, але стало якось вдома тихо в один момент, я пішов до себе в кімнату, сів на ліжко і вже тоді остаточно переконався що не те що б мені треба йти служити, а я вже навіть мушу піти і відслужити тей рік. Набрав коханій, сказав що прийшла повістка і я йду. Здається вона образилась в тей момент, що я отак сказав, типу йду і все, не порадившись, не подумавши хоч годину, але все ж. Мама в тей час вже обдзвонила, на мою думку, мало не пів Нетішина, що прийшла повістка сину і він сказав що йде, та і взагалі що робити їй коли син йде в армію, такого ще вона не знала, але все сприйняла так як сприйняла, хоч трішки зі сльозами.

Приїхавши по повістці у військомат нас звичайно перевірили, кудись там записали, видали обхідні листки для обходу по лікарях, а їх було десь з п`ять а може і більше. На кожному пункті мене запитували чи хочу служити чи добре подумав і таке інше. Я гордо відповідав, що хочу і що не відмовлять хай не стараються. Ще тоді я не знав, реально до кінця не знав і не усвідомлював на що погоджуюсь і куди так сильно рвусь. Але все ж я легко пройшов медкомісію без єдиного акту, нас таких «без актових» виявилось аж двоє, стало приємно що проблем зі здоров`ям я не маю на відміну від інших..хе-хе. Через пів місяця була обласна перевірка, яку я теж легко пройшов і після чого мені сказали чекати, «ну ок» - подумав я. Прийшла повістка вже на збір мені числом на 5 жовтня, але вибори ж, негоже йти до війська коли в країні вибори думають там зверху та і не до призову їм напевне, тому і осінній мій призов був перенесений фактично на місяць з жовтня на листопад.



Прилітає мені друга повістка вже на 9 листопада, стаю готуватись думками. 9 листопада 2015 року виявився не холодним але і не теплим днем. Пам`ятаю дощ моросив, але не сильно. Вставши зранку подумав, що на кінець то…он воно «Здравствуй небо в облаках». З вечору прибив до дверей стрічку за звичаєм який колись десь вичитав і сказав мамі, що зірву коли повернусь. Приїхали ми до місцевого РВК майже самі перші, не знаю чого ми так поспішали я пішов в середину за якимись «як мені сказали» там документами. Мені видали там військовий квиток і я за нього розписався. З цього моменту і пішов час моєї служби в армії. Погрузились ми в автобус, пам`ятаю, що мама дуже плакала, я розумію. Але все ж поїхав в збірний пункт в Хмельницький.


Початок
Виїхали ми з Славути на автобусі десь приблизно в 10 годин ранку. З початку по дорозі то всі мовчали, ну як то, про що говорити та і з ким, незрозуміло. Але слова знайшлись і напряг розсіявся коли перший раз стали за Староконстянтиновим, бо бачте треба було в кущики. Недалеко був якийсь придорожній генделик і ми з хлопцями дружньо відпросились в лисуватого капітана туди піти «купити мінералки бо пити хочеться ж насяльніка…». Купили ми собі там «мінералки» не слабо, по чому і гуділи в дорозі вже під`їжджаючи до Хмельницького на збірний пункт. Вийшли а будівля як кращих розповідях про армію: закуток Хмельницького, поросший забор в напіврозваленому стані, зрідка прикритий сіткою. Перші армійські враження склались по тому як почали шикувати вже біля входу в збірний пункт нас молодих, зелених і необізнаних в тонкощах військової науки, то було щось.
Зірвавши голос було пошиковано десь 300 чоловік у Бог зна який стрій але по шиковано ж, перешіптувались капітан і два лейтенанти. Опісля чого всі дружньо пішли їсти. Після обіду знов пошикувались і були роздані перші наші бойові накази. Ну як бойові....треба було територію позамітати, а чим…а чим бачили. Ми примітивши невеличкого зросту едаке деревце, общипали його «на віники» бідне так сильно що на ньому не осталось ні одного листочка. Давлячись від сміху ми прийняли пози вставляючих флешки в комп`ютори хакерів і почали імітувати роботу. Замітали ми напевне хвилини з 3, це якщо в загальному, а так на дворі ми то стояли там, то тут, ось така робота і армія подумали ми.
Настав вечір і ми перший раз зайшли в те приміщення де мали спати. Як вам сказати, казарма як казарма. Ті ж двохповерхові ліжка, ті ж порепані матраци і тей же запах який напевне я ніколи не забуду. Лягли. Ой дооовго вони нас заспокоїти не могли бо протяжні «пуки» виривались на волю з усіх кутків нашої спільної берлоги яку ніжно називають ще кубриком. Ржали всі включно з нашими новоявленими командирами, отож відбій.

Ранок, будун і все таке. Декого з хлопців валило так, що вони ще довго одходили після провадин з дому. Згадується два цікавих кадра один з них завалив, що в нього свиней вдома краще кормлять ніж тут а другий петляв через забор по водяру в магазин. Одного з них було прізвище Процюк який згодом служив і мною в одній роті. Ох і ржали ми всім призовним коли його тупо з кубрика виносили в напівпритомному стані бо вибачте напилось. Він там і присідав, і відтискався, окремі хлопці кричали хай крос біжить, але дивлячись на те і так туго дихаючого пацика думалось, який ще крос..пива б йому бідному.

О, про пиво. В магазин нас відпускали за мзду свого роду у вигляді 0.5 хортиці, і в магазині ми сомо собою можемо купляти хто що хоче, авжеж брали горілєгу і пивко. Біля магазину на другий день я познайомився з хлопцем з самого Хмельницького якого було звати Сашко Грищук. З ним мене буде пов`язуватиме вся моя подальша служба в армії. Цей чувак пройде зі мною весь мій рік служби і запам`ятається на все життя як хороший друг. Але то згодом.

На другий день нашого перебування в Хмельницькому нас почали відбирати покупці. Типу приїжджали представники, переважно замполіти, з військових частин зі всієї України і набирали людей собі. В другий день мене ніхто не визвав і я спокійно переночував в казармі ще одну ніч під акомпонемент п’яних воплів сержантів і лейтенантів, ну і звичайно під загальний ржач пацанів.



Третій день настав якось мрячно, води не було. Зате лило надворі рясним дощем. Мене визвали на співбесіду десь по обіді. Зайшовши в кімнату сиділо два чувака. Вже потім, розбираючись в званнях, я зрозумів що то були два майори. Перегортаючи мою особову справу вони не без подиву знайшли для себе багато цікавого, на мою думку. Все ж вища юридична освіта + наявність водійського посвідчення робило з мене добрий предмет для торгу. Представники в розмові зі мною пояснили що вони з міста Одеса з частини протиповітряної оборони, які в своєму озброєнні мають зенітні комплекси С-300. Прикинувши що то за махіна, мені сподобалось. Я погодився поїхати служити в Одесу-маму. Відзвонився своїм близьким, всі остались шоковані, особливо моя дівчина яка розплакалась напевне до бульок з носа. Але…поїду, відслужу, думав я і повернусь. Сказали готуватись до відїзду на ранок. З самого ранку ми поснідавши погрузились в бус і поїхали на залізничний вокзал і вже там нам сказали що їдемо на курс молодого бійця в Львів а точніше на Яворівський полігон. Нормально думав я, де Львів а де Одеса. Дочекавшись потяга ми спокійно доїхали до Львову а там через годину ми вже сиділи в електричці яка довезла нас до станції Шкло де нас забрав автобус і відвіз в село Старичі де базувався штаб усього полігону, як я потім взнав. Там нас переоділи, як зараз пам`ятаю, як тяжко ж мені було нести всі домашні шмотки і ще купу нових армійських, ще і кульок порвався курва, але то таке. «Хворма» опинилась прикольною і незвичайною бо бачив я український піксель лише по телевізорі і то не детально, а тут він вже на мені. Берци стали приємною несподіванкою бо на очі виглядали як надійні та водночас такими в яких не соромно буде і по місту пройтись. Єдине що мене смутило це «слоняча шапка» вушанка, яка реально невписувалась в новий український однострій бо вже як і сам совок покрилась чимось білим і неприємно пахнучим. Далі я дам свою характеристику цій формі. Отримавши форму нас, після невеликого перекуру, відвезли в глубину полігону в містечко під назвою «Інженерне». Дорогою я уявляв собі подальшу службу і мріяв вже про свій дємбель який обов`язково наступить.

Далі буде...

Шлічна....ех архімед, архімед...був би тут зацінив.




Дякую за увагу.
Dexter. Morgan