What Is and What Should Never Be: Держава. Ч.1 — Геополітичний словничок

Day 800, 08:12 • Published in Ukraine Ukraine • by eUkrainian Sociology Center
Вітаю, дорогі друзі. Скандали, якими повниться наш медіа-простір, звинувачення, якими обмінюються учасники політичного процесу демонструють одну невтішну річ: наше суспільство — ні, не уряд, не конгрес, не політичні партії і не окремі люди — саме суспільство неготове до того, аби будувати успішну країну. Без внутрішнього стержня, без спільної мети еУкраїна приречена вічно триматись у топ-20 лише завдяки румунським преторіанцям; наш національний скарб — залізо — приречений бути не джерелом багатства, а об’єктом спекуляції іноземних послів та агентів впливу; наші органи влади приречені на вічну лихоманку урядових скандалів, а економіка і зовнішня політика — на вічну стагнацію. Наші політики, бізнесмени, урядовці постійно вирішують лише короткотермінові завдання країни — як вижити, а не як розвиватись. Стратегії національного прориву не те що немає — зухвалістю було б думати навіть про можливість такої стратегії. Про бебі-бум уже не згадують навіть найоптимістичніші діячі — всім ясно, що «болото» засмокче будь-якого новачка. Дійсно, з кожним місяцем може скластися враження, ніби еУкраїна прямує в нікуди.

Але ніхто собі не признається, що болото це викликано ніякими не зовнішньополітичними чинниками, а саме внутрішньополітичними — болото всередині нас, а не зовні. Наш державний устрій — анархічний для одних, аристократичний для других і партійно-оліграхічний для третіх — насправді не є ані республікою, ані військовою диктатурою, він не є державним устроєм у первинному значенні слова. Бо держави у нас немає. Ми як родоплемінні зулуси перед лицем злагодженої британської воєнної та державної машини – кожен з нас може продемонструвати особисту відвагу, власне бачення того як-держава-має-поводитись, відданість власним інтересам, в крайньому разі — відданість «главі роду», тому за кого ми віддали свій голос на конгресових виборах не пошкодувавши 4 велнеса на переліт туди і назад. І я не звинувачую нікого конкретно (я не звинувачую навіть Данилу Галицького 😉 ), «влада» і «опозиція» радо підігрують такій ситуації і якщо станеться таке, що вони поміняються місцями, все буде так само. Все сталося так, бо мало статись — занадто багато історичних чинників грає роль аби можна було говорити про чиюсь вину. Кожне суспільство йде своїм шляхом розвитку і цей шлях можна лише скоригувати в певний момент — немає сенсу говорити про причини не пропонуючи шляхів виходу.

Я — як журналіст, історик, соціолог, філософ і, зрештою, громадянин бачу свій обов’язок аби, по можливості, вказати цей шлях. Близько місяця після своєї участі у президентських виборах я провів у е-відпустці, акумулюючи ідеї, впорядковуючи свій досвід і своє бачення ситуації. Від сьогодні я починаю серію теоретичних статей, перше у Новому Світі політологічне дослідження — про те, як еУкраїні стати успішною державою. «Успішну державу» кожен бачить по-своєму — для когось це left-wing paradise; для когось імперія з багатою історією військових завоювань; ще для когось це «Наддніпрянська Швейцарія», багата нейтральна торгова республіка. Проте без внутрішньої дисципліни, без верховенства, чорт візьми, права над особистими інтересами, без внутрішньополітичних правил гри жоден варіант не втілиться в реальність. Я не даватиму жодних чітких сценаріїв того, що треба зробити тут і тепер (залиште це передвиборчій агітації), жодних вказівок на конкретні персоналії чи конкретні дії цих персоналій (залиште це післявиборчому обливанню брудом) — я даватиму лише голу теорію. Я не Лікург і не Кампанелла, я можу лише запропонувати глину, з якої саме суспільство виліпить все, що йому заманеться відповідно до політичних уподобань. Ну, хіба що торкнусь сценарію співіснування цих самих політичних уподобань — плюралізм є основою успішної держави. Але і без того будуть теми, за якими я писатиму такі ненависні вам стіни тексту — конституція, судова гілка влади, військова-господарська модель держави, інформаційна війна та пропаганда, транзитивність політичної системи; зовнішня політика, зрештою.

Тож, перепрошую за такий довгий вступ і переходжу до справи. Нехай моя праця ляже фундаментом під довготермінову стратегію розвитку держави — хто б цю стратегію не втілював у життя.



Частина 1. Геополітичний словничок

По-хорошому, та тема, якої я зараз торкнусь мала б бути ближче до середини мого циклу, якщо йти за його внутрішньою логікою. Але для затравки, для того, аби ви зрозуміли стиль, напрям і мету написання цього циклу, почну із найбільш наглядної теми — зовнішньої політики. Звісно, я торкнусь цієї теми ще раз, вже з більш конкретними сценаріями дій, але поки пропоную пройтись по основним поняттям нашої зовнішньої політики, однакова інтерпретація яких є ключовою для усіх політиків, що прагнуть досягти порозуміння.

Нейтральність. Хтось може помилково вважати, що у зовнішній політиці «нейтральність» є синонімом до бездіяльності. Це не так. При нейтральності нашому зовнішньополітичному відомству варто проробляти у рази більше роботи ніж за участі у будь-якому із блоків світового масштабу. Більше того, зовнішньополітичне відомство виступає ключовим полем діяльності усіх без винятку президентів нашої держави — решту міністерств, економіку, армію усі наші президенти, ключові політичні діячі і навіть представники опозиції сприймають як «чорну роботу», придаток до успішного функціонування держави на зовнішньополітичній арені. Звичайно, згодом я торкнусь цього перекосу, але поки що сприймаймо це як даність 🙂

Багато хто плутає нейтральність і невтручання. Це дійсно можуть бути однакові поняття, але не абсолютно. Слово «невтручання» є синонімом до нейтральності у розрізі одного конкретно взятого конфлікту. Є дві сторони, які воюють — країна А і країна В; так от, якщо ми не допомагаємо жодній з цих країн у цій конкретній війні, то ми не втручаємось — тобто, нейтральні. Постійне ж принципове та послідовне невтручання у жоден світовий конфлікт має іншу назву — ізоляція. Напевно, я не скажу нічого нового, якщо заявлю що зовнішньополітичний ізоляціонізм у цій грі принципово неможливий — занадто багато зав’язано на військовій справі і країна для забезпечення самого свого існування має вести війну. Тож нейтральність постійна має трохи інший аспект, ніж невтручання; і якщо будь-хто у статтях засуджує українське втручання у будь-який конфлікт мотивуючи це нашою нейтральністю — знайте, що маєте справу із маніпуляцією для досягнення політичної вигоди.

Варто тепер трохи розкрити концепцію постійної нейтральності. Ризикну припустити, що у цій грі, яка має яскраво виражену біполярну модель «світової шахівниці» нейтральність означає принципову неучасть у протистоянні двох військових блоків — тих, які зараз мають назву «Фенікс» та «Іден». Держава із сильною армією, теоретично, може заявляти про свою неучасть сама по собі — і розраховувати самостійно дати відсіч загарбникам (які неодмінно з’являться). Держава ж типу нашої на це розраховувати не може, тож ми маємо шукати гарантії захисту у обох блоків, виходячи з аксіоми що для кожного з них країна, що не втручається апріорі краща, ніж країна, що воює на протилежному боці. Звісно ця спрощена модель працює лише за умови вмілого балансування між інтересами двох блоків та за умови розуміння особливостей кожного з учасників геополітичного процесу — наприклад, розуміння того, що для деяких країн питання престижу може бути важливішим ніж питання виживання. Власне, у нашому випадку ключ до успішної дипломатії полягає у знаходженні способу продуктивної роботи із будь-яким партнером — яким би зарозумілим, незрозумілим, категоричним чи несприйнятливим він не був. Гарантії нашої безпеки для нас апріорі важливіші ніж гарантії нашої нейтральності для них. Відповідно, можливий провал такої роботи із однією із сторін (що буде видно по результатам і нашому де-факто наближенню до одного із блоків) є цілковитою нашою проблемою — вина лежатиме як і на неправильному виборі стратегії, так і на дипломатичній нездатності конкретних виконавців.


Нейтральність відносно «шахівниці» Іден-Фенікс. Зараз час пояснити, чому нашій країні принципово не можна вибирати «легший шлях» і приєднуватись (як де-юре так і де-факто) до одного із блоків. Просто подивіться на саму шахівницю. Чотири із шести топ-країн — наші сусіди. При чому двоє грає «за білих» а ще двоє «за чорних». І обидві сторони грають роль «старшого брата», який радий був би переманити нас на свій бік щоб утерти носа супернику. Відповідно, якщо ми дійсно прагнемо «знищити світову біполярність» (я вперше використав цей термін відносно еРеспубліки у черговій розмові з нашими урядовцями на зовнішньополітичну тематику), то підігравання одному із блоків і приєднання до нього є шляхом програшу.

Крім того, пропоную подивитись трохи далі свого носа. Припустімо, «влада» чи «опозиція» отримають-таки достатньо важелів впливу всередині країни (не без допомоги зацікавлених країн) ми таки ввійдемо в якийсь військовий блок — назвемо його блок А. Відповідно, блок В матиме абсолютно легітимний casus belli — не стільки зі злості на нас, скільки із бажання не дати ворожому блоку отримати чергову перемогу у, без сумніву, найчутливішій частині світу. Що найгірше, ми-то (якісь нещасні 4 тисячі населення з яких половину демеджу дає іноземний контингент) не настільки сильно вплинемо на баланс сил, аби відібрати у блока В можливість і (головне!) бажання нас знищити. І от настане час, коли наш благодійник, блок А, у черговий раз буде сильно зайнятий на Далекому Сході, Південній Америці, Індії-Індонезії-Австралії чи у Західній Європі, а наш уже-по-справжньому ворог, блок В, застосувавши весь свій геній стратегічного планування сконцентрує свої сили на тому щоб за три дні знести еУкраїну з карти Нового Світу під три чорти. Будьмо реалістами — я не сумніваюсь, що і один і другий блок матимуть можливість це зробити, бо бажання знищити «зрадника» пересилить бажання захищати нового союзника. Варто лише вгадати час — і вуаля, наше громадянство отримує чотири тисячі угорців, три тисячі румунів, десять тисяч поляків і ще скількись тисяч росіян (а, може, там, іспанці, американці чи серби з хорватами підтягнуться) — хтось в рамках утримання домінування над державним курсом України, хтось в рамках союзницької допомоги. еУкраїна стане надзвичайно цікавим полем битви блоків-гігантів і весь світ затамувавши подих слідкуватиме за ходом виборів у нас. Але чи буде еУкраїна українською державою? Ні. Бо навіть будь-який рух опору з бебі-бумами буде приречений на провал через внутрішній розкол. І та і та сторона залучатимуть на свій бік «справжніх українців», будьте певні — а ці українці будуть більше зайнятими виясненням хто ж з них «справжніший» і хто більше переживає за долю держави — як ми маємо змогу спостерігати і зараз.

Тож, заради самого існування країни будь-який свідомий громадянин має погодитись, що заклики до приєднання до одного із блоків, якщо вони лунають від представників інших держав — це вороже втручання у наші внутрішні справи (спроба зіграти на внутрішніх протиріччях і підтримати одну з «фракцій» еукраїнського суспільства). Якщо такі заклики лунають від наших політиків, то найменшою мірою це може сприйматись як зрада національних інтересів. Безумовно, так само слід трактувати і будь-які дії, спрямовані на порушення балансу між двома блоками у зовнішньополітичному курсі України.



На цьому поки все. Наступного разу я звернусь до внутрішньої політики і поговорю про державний устрій в історичній перспективі. В найближчих випусках чекайте також на аналіз закону як соціального договору, та дослідження на тему перспектив судової системи в еУкраїні; потім ми поговоримо також про баланс гілок влади і про принципи здійснення самої державної влади. Ну і, звичайно, найближчим часом чекайте продовження «Геополітичного словничка» — тема ще далеко себе не вичерпала (зокрема я хотів би поговорити про Антанту, наш обов’язок у Антанті та пояснити, що ж означає оте «знищити світову біполярність»).

Також хочу наголосити, що я не ставлю собі за мету звинувачення когось чи досягнення якихось інших політичних цілей. Я сподіваюсь, що мій детальний крок-за-кроком аналіз дозволить політикам еУкраїни по-справжньому розвиватись. Дискусія в коментарях, звичайно ж, вітається.

Щиро ваш,
Rednif Tap,
Для еУкраїнської Соціології.